бігай, стрибай і не бий коліна

с-свобода
sssashkoy
от і настав час вибору. я скоро перестрибну у доросле життя, не можу написати, що переступлю, бо студентство це суцільні стрибки. а після це ще й купа абсурдних, безнадійних і відчайдушних стрибків. ніхто більше тебе не чує, не розуміє. та й взагалі чому ми вирішуємо, що хтось нас будь-коли почує. треба просто прислухатися до себе, відчути, де краще дихати і жити. ми всі переймаємося за майбутнє. я багато пишу про це зараз. ми переймаємося не про те, що треба. майбутнє завжди буде далеким і недосяжним, а минуле солодким, але все-таки минулим. теперішнє натомість хаотичне. зупиніться. я так стомилася думати і аналізувати, коли потрібно просто жити. я хочу думати, що цей день - єдиний важливий день і те, що мені треба знести упродовж цього дня і є життям.

а все просто. я не повинна робити великі справи, чекати єдиної можливості, яку життя, Всевишній мусять мені подати. ні, я повинна робити те, що мені подобається і те, що у мене виходить. я прокидаюся, розминаю тіло, їм, читаю, пишу, вчуся, розмовляю по телефону із Сашою, дивлюся серіал або фільм і планую що далі. звучить просто? але це моє життя. якщо я буду надавати всьому сенсу, то і відповідно всі справи перестануть бути "буденними".

я хочу, щоб ви, як і зараз намагаюся, позбулися ярликів. не бійтеся повертатися у рідне місто, не лякайтесь того, що сумуєте за мамою. перестаньте соромитися того, звідки ви. не кидайте фрази типу "я не часто їжджу додому" або "моє місто - це діра".

я думаю, що повернуся у Рахів і не через те, що не можу зачепитися у Львові, а тому що хочу. мені потрібні для життя гори, потрібен той клімат, хочу щодня бачити знайомі вулиці і жити у комфорті. Львів очевидно не те місто, в якому я б хотіла жити. мене не влаштовує багато чого і я не хочу ставати заручником стереотипів, бо це не круто повертатися. добре не там, де модно. щастя у простих речах. і річ навіть не у порівнянні, що краще Львів чи Рахів, а може, Ужгород або взагалі Київ. ні, річ у відчуттях. я відчуваю, що хочу жити там, а кар2єра, робота, житло і все-все інше прийде.

Я час зупиню
sssashkoy
Настала прем’єра чергової казки Тіма Бертона. Всі із захопленням чекали чарівної історію про милих і дивних (швидше особливих) дітей. Що вирізняє стрічку Бертона від інших фантастичних історій про дітей? Зовсім відмінні надприродні сили. Це дівчинка Емма, що літає і легка як пір’їнка, але носить важкі черевики. Олівія, яка руками може не тільки зігріти, а й спалити. Горацій, що любить гарний одяг і бачить пророчі сни. Близнюки, які поглядом перетворюють живе в камінь. Енох, що оживляє на деякий час мертвих. Міллард – невидимий хлопчик. Неймовірно сильна дівчинка Бронвіт. Фіона, що вміє прискорювати ріст рослин. Х’ю, який вміє керувати бджолами, що живуть у нього в животі. Клер наймолодша із усіх, яка має ще один рот на потилиці. Та Джейкоб, що бачить монтрів, яких називають Порожняками, навколо нього і розгортається весь сюжет.

У дитинстві дідусь розповідав Джейкобу історії про дітей із особливостями, які живуть на острові у дитячому будинку, де жив і сам дідусь. Згодом, правдиві історії залишилися всього-на-всього казками. Але сам Джейкоб постійно страждав від нічних кошмарів та зовсім не був схожим на звичайного підлітка, був відлюдькуватим та, як вважали його батьки, психічно не здоровим. Дідусь помирає за підозрілих обставин і наказує хлопцю відвідати дитячий будинок міс Сапсан. Так, Джейкоб приходить до розвалин будинку, де діти, які зовсім не змінилися за стільки років, зустрічають його і проводять крізь петлю часу до міс Сапсан.
Виявляється, усі проживають один і той самий день у петлі, до того, як німецькі фашисти спускають бомбу на дитячий будинок, усе повертається назад на 24 години. Джейкоб дізнається, що на дивних дітей полюють Барон та його прибічники, які хочуть стати безсмертними за допомогою імбрин (вихователі, що перетворюються у пташок). Барон приходить за міс Сапсан та забирає її, вона просить Джейкоба захищати дітей. Хлопець вигадує план і разом усі рятують усіх імбрин, вбивають усіх злодіїв та повертаються назад, щоб проживати один і той самий день у петлі. Джейкоб залишається у своєму часі, але потім вирішує через різні петлі все-таки догнати Емму, в яку він закохався і йому це вдається.
Фільм, просякнутий добротою та веселими жартами. Діти, віддані один одному та своїй виховательці міс Сапсан. Вони мають свої завдання на день, разом вечеряють, гуляють та дивляться сни Горація.
Режисер говорять до нас, що любов урятує нас від усіх бід і що не можна повертатися до дивного спиною, адже все дивне ще й дуже прекрасне.

Стрічка захоплює усіх маленьких глядачів, що мріють пережити сюжет. Вони із очами, які світяться від щастя,розповідають про злих Порожняків та про відважних дітей. А дорослий глядач знову повертається у дитинство, коли вночі завжди було страшно заглянути під ліжко, коли казки та реальність тісно перепліталися. Дві години пролітають як секунда і хочеться знати, як тепер живуть дивні діти, але це вже Тім Бертон залишив нашій уяві.

сонце моє
sssashkoy
обдерті гуртожитські стіни, дряхлі ліжка, на яких ще спали багато-багато людей до нас, Віктор Цой і ми. у свій найнеосмисленіший період у житті ми досі вчимося, дивимося серіали і читаємо. ми ті, кого чекає дорослий світ, щоб прибити, як осінніх голодних комарів. і не страшно, не холодно, а весело, смішно і відчайдушно. тому що попри усю серйозність нашого становища, ми вчимося любити, ми вчимося будувати стосунки, ми починаємо цінувати батьків, ми частіше їздимо додому. от вона, дорослість у тому, що ми хочемо ставати самими собою, живими і вільними. більше нема шкільної моди, сленгу й суцільного копіювання всього. нема в голові вже студентських друзів, які один за одним знаходять чоловіка/дружину, роботу чи їдуть за кордон. ні. є тільки я. сама. самотня. як хочете.

і починається такий період у житті, коли люди постійно запитують:"а що далі? що ти плануєш після навчання?" і боїшся сказати правду і визнати сама:"я не знаю. я постійно про це думаю, але не знаю". та зрештою, ми не те, що не впевнені чи справді не знаємо. ми просто боїмося. боїмося кардинальних змін, що так швидко прийшли.

до цього всього, що зараз накриває з головою "жити окремо, самостійно, ходити на роботу", був гуртожиток і випадкові люди. все було несерйозно, але стабільно. втім, всі ми маємо деякі плани: повернутися додому чи кудись поїхати, є можливості працевлаштуватися там чи там. і напевно, треба слухати своє серце, якби це смішно чи банально не звучало. Регіна Бретт у "Бог ніколи не моргає" пише:"що я мала зробити зі своїм життям? майбутнє насувалося на мене. а тоді одного дня знайомий...порадив мені просто зробити наступний правильний крок...Зазвичай ми знаємо, яким має бути наступний крок, але він настільки малий, що ми його не помічаємо, бо заглядаємо далеко в майбутнє і замість простого маленького кроку бачимо страшний величезний стрибок. і ми чекаємо. чекаємо Геніальний План у всіх подробицях, як червоний килим, простелиться до наших ніг. проте навіть якби таке було можливим, нам однаково забракло б духу, щоб пройти по ньому."

отже, любі друзі, життя занадто швидкоплинне. але водночас занадто неочікуване й моментами дуже-дуже радісне. а ще відпустіть страх. ми всі талановиті й розумні. ми нова генерація. майбутнє прийде і змінить нас, зникнуть люди, зміняться краєвиди за вікном і ми будемо кинуті на призволяще нашими вишами. але хіба не цього ми потребуємо..змін і свободи!!!

Самотність у жінок
sssashkoy
Якось Андрій Тарковський радив молодим людям "навчитися залишатися наодинці", оскільки часто молодь об'єднується задля того, щоб бунтувати. Але мені здається, нам усім варто час від часу бути одними. Згадайте, коли останній раз ви сиділи у кімнаті без телефону чи ноутбука, не говорив телевізор і навіть без книги. Такого сьогодні не буває. Ми постійно почуваємося самотніми. Чому? Нам соромно вийти і поснідати наодинці у ресторані чи випити каву у кав'ярні.

І особливо самотніми та безпомічними почувають себе жінки. Ми тоді закуповуємось різною смакотою і дивимося "Бріджит Джонс" або "Секс і місто", де нашу вигадану самотність показують як свободу. Але ж так воно і є. Поки ти нещаслива сама, то ніколи не будеш щасливою із будь-яким чоловіком у світі. Стосунки тільки додають впевненості. Втім, разом із стосунками приходять ще й інші проблеми, їх або 99 або мільйон.

Коли ти одна, то "сильний" чоловік не змінить тобі лампочку або не винесе важку валізу. Але коли ти одна, то тобі краще вдається перебувати у гармонії із собою. Ти контролюєш свої емоції, страх, у житті набагато менше стресів і паніки, хвилювань й істерик. Бути самотньою не страшно, не соромно і точно реально. Постійні сварки, суперечки і вияснення стосунків сильно псують не тільки настрій та самопочуття, а й здоров'я.

Мені просто хочеться, щоб самі дівчата і жінки, та й всі загалом зрозуміли, що нічого страшного у самотності немає. Потрібна людина прийде, тепер або пізніше, але це станеться. І не треба боятись бути одною. Не слухати, як інші переконують, що це життєво-необхідно. Любов без сумніву найголовніше в житті, але її треба дочекатись. А бути з будь-ким через страх самотності - це велика помилка. І відчувати себе "не такою" також дурниці. Життя чудове і потрібно просто відкритись цьому світу.

Я і сама перебувала у стані, коли все відштовхувала і замикалася в собі. Я була закрита до всього, часто була в депресії, робила дурні вчинки, але просвітлення сталося. Я відкрилась і в моєму житті сталося багато прекрасних речей. Просто тому, що я собі дозволила.

Усі жінки сестри
sssashkoy
Це речення в книзі мене приголомшило. Я задумалася, чи справді так і є, чи ми солідарні одна з іншою і чи завжди прийдемо на допомогу одна одній. Ходять вислови, що жіночої дружби немає, та й що між чоловіком і жінкою не може виникнути дружніх зв'язків. То з ким взагалі дружити жінці? Звичайно, ці думки лише підтверджують стереотипне мислення щодо різних статей і нічого не означають. Ми можемо дружити з ким хочемо, незалежно від того, чи чоловік, чи жінка наш друг.

Ще якось раз, я наткнулася на кусок статті про те, що жінки здатні врятувати справжню демократію, оскільки володіють такими якостями, як згуртованість, визначення пріоритетів та відмова від ієрархії. Простими слова: жінки завжди знаходять одна одну і тримаються, чи це подруга, чи сестра, чи мама. Але з тобою завжди хтось є, хто витре сльози або піде за морозивом.

Жіноча дружба надзвичайно міцна. Попри всю серйозність стосунків, ми вміємо мило обмінюватися одягом та завжди повторювати одна одній:"ти красуня!". І все-таки, ми всі сестри. Ми можемо бути злими, нестерпними і часом заздрість поїдає нас. Втім, ми робимо щиро компліменти, ми розуміємо одна одну, ми можемо дві-три години слухати одна одну і знайти правильні слова. Ми завжди разом. Ми здатні боротися за свободу та права всіх жінок, а не особисто своїх. А ще ми вільно говоримо про секс і все, що його стосується. І ми не хвалимося чи принижуємо свого партнера, а саме обговорюємо для кращого розуміння.

Слово "сестра" має дві асоціації: 1) рідна сестра і 2) сестра (як не жаль) у свідків Єгови. Я й сама зараз намагаюся подивитися ширше на це слово і зрозуміти, яким чином кожна жінка одна одній сестра. А сестринство полягає якраз у згуртованості, відмові від ієрархії. Ми всі одна одну поважаємо, рівняємось і вчимось одна в одної. Нема головних чи тих хто вказує, ми рівні. А також визначення пріоритетів. Це коли ти надаєш перевагу добробуту всіх, здоров'ю, а не власним вигодам. Жінки співчутливі, добрі, ніжні і сприйнятливі. Проте не варто плутати ці якості із слабкістю чи тим, що місце жінки на кухні, її місія бути берегинею і так далі. Це стереотип, а правда інша.

Достатньо бути Принцескою
sssashkoy
Сьогодні ми вже не принцеси, а істинні королеви свого життя. Самостійні, самодостатні, незалежні "кошатниці". Але погляньмо правді у вічі... Мало жінок здатні справді бути самостійними. Декотрим важко самій лампочку змінити, не говорячи вже про важкі валізи. Ще менше жінок здатні жити без сексу і кохання, як і чоловіки, до слова. Але ж поряд із "принцеса" ми ліпимо "незалежна".

Та все ж, я думаю, пора самій рятувати себе і світ. Ті уявні рожеві принци із офігенними пресами і які кожен день даруватимуть вам квіти, виздихали ще разом із мамонтами, близько 10 тисяч років тому. Або такого взагалі ніколи не було!

Я сама ловлю себе на тому, що заважкий тягар кладу на свого хлопця. Тому напевно, багато хлопців і бояться стосунків. Ми дуже близько все сприймаємо до серця і у стосунках до нас насправді треба ставитися із неймовірною обережністю. Тобто ми перетворюємося на "справжніх" принцес. Пожалійте себе. Стосунки - це не ноша когось одного. Вкладатися потрібно обом. Обом потрібен відпочинок і простір. Обоє заслуговують однакове ставлення і увагу. Достатньо робити із себе мученицю чи страждальницю.

Я так само часто відчуваю, ніби вкладаю більше у стосунки. Та насправді я лиш душу своїми почуттями. До моїх почуттів приєднуються особисті якості і я використовую стосунки, щоб заспокоїтися, щоб задовольнитися і нарешті бути щасливою. Це дівчаче омріяне "бути щасливою". Жоден хлопець не зробить вас щасливою, поки ти просто сама не будеш щаслива. Кохання - це не вигода. Це не спосіб "не залишитися самою", "народити дітей", "жити у добробуті", "класно проводити час" і так далі. Кохання - це допомога, підтримка, розуміння, обмін досвідом та думками, це щирі, безкорисні почуття.

І найважче, розуміти це, але робити навпаки. Усі ваші проблеми із нічого неробіння. Він не повітря, не рятувальний круг і точно не принц. Я уже стомилася сама від себе. Хочеться бути завжди разом, але коли разом, то нудно. І таких тисячі випадків у моїх стосунках, до прикладу. Звичайно, не тільки я винувата. Я пишу про таку затяту дівчачу рису у стосунках, як накручувати, влаштовувати скандали через дрібниці і просто бути стервом.

Тож я вирішила, не лежати у високій фортеці, куди мене засадили сексистські книжки дитинства і власні упередження. А прокинутися і самій вбити злого дракона та бути зі своїми принцом. Мій принц сам має проблеми і комплекси, він теж стомлюється і хвилюється. Інколи він зайнятий, а часом йому справді треба від усього відпочити. Мій принц буває схареним і ображеним, у нього теж бувають погані дні. Він працює і розвивається, у нього теж інколи не вистачає часу. Мій принц може бути сумним, а потім веселим. Йому теж важко і він теж сумнівається. Часом йому потрібно побути наодинці, інколи він не бажає з кимось говорити, а слухати музику. У нього мусить бути свій простір і час на себе. Він теж займається самоаналізом...

Але мій принц кожного дня по декілька разів каже, що любить мене і що я дуже гарна. Мій принц хвилюється за мене і постійно дзвонить. Він купує мені вкусняшки і ніжно цілує. Мій принц бере мене на ручки і завжди проводить додому. Мій принц завжди поруч. І мій принц має неймовірно велике терпіння.

щастя недосяжне
sssashkoy
часом падаєш обличчям у болото. часом життя повертається до тебе сракою. а часом ти сам повертаєшся до всього сракою, але навіть не помічаєш. щастя завжди недосяжне. вдома сидіти нудно, надворі то спекотно, то холодно. все не те. ми так невтомно шукаємо сенс нашого життя. хочемо займатися великими справами. мати хороший секс. мати неймовірні статки. хочемо зимою літо, а літом зиму. ми завжди хочемо того, чого не маємо і, може, й не будемо мати. нам хочеться за далекі обрії, у інші країни, але враз нам може закортіти опинитися вдома, під улюбленою ковдрою із пачкою чіпсів і цікавим фільмом.

чому все, що приходить завжди невчасно? завжди не так, як хотілося. завжди не те!

відповідь проста. ми давно уже не живемо, щоб жити. ми живемо заради чогось, когось. заради своїх бажань, мрій і навіть заради своєї хтивості. ми хочемо жити "правильно", але уявлення не маємо, як це. ми постійно чогось невідомого прагнемо, і нам дуже важко спуститись на землю та побачити реальність.

Рей Бредбері у "Марсіанських хроніках" веде до того, що люди (на відміну від марсіан) живуть, щоб руйнувати, переробляти і заробляти. а марсіани давно вже здались шукати сенс життя і живуть заради самого життя. чи кожен з нас розуміє, що це величезний дар - жити, існувати, відчувати. чи кожен з нас усвідомлює: ми не знаємо, що за завісою. втім, кожен знає, що він "ніхто" і він нічого не вартий. кожен моментами всередині кричить, що не хоче жити чи не хоче бути собою. всі ми здавалися вже мільйон разів. усі ми вже мільйон разів клялися собі, що житимемо, як хочемо, але нічого вкотре не вийшло.

усе це звучить сумно і песимістично. та я веду до того, що треба зупинитися. щоб не ставалося, треба просто приймати наслідки. і найголовніше - не сприймати все дуже серйозно і дуже близько. життя іде. сьогодні вже не буде. більше не буде 13 років чи 19. вже не буде цієї суботи і не настане ще раз той вівторок. це мить і вона безцінна, єдина, унікальна.

не можна зневірюватися у всьому, а особливо у собі. не можна думати, що хтось зробить все за вас. ми всі здатні на більше. завжди будуть кращі і гірші за нас. завжди у світі буде багато болю і несправедливості. завжди будуть розчарування. але після цього всього всі будуть щасливими. життєві труднощі невід'ємна складова самого життя. і зрештою, все добре, а буде ще краще!

любов
sssashkoy
чому так швидко осінь змінює життя і краде найкраще із життя. я буду писати і плакати. плакати за найчудовішим літом у житті. літом, яке ще не закінчилося, але я відчуваю з кожним днем, як все мало часу для нас двох. я вже бачу, як буду сумувати. як буду хвилюватися. я вже бачу майбутні телефонні розмови, невинні розповіді про те, як минув день і слізні прощання на холодному вокзалі. я відчуваю ще холодніший поїзд і як самотність прийде в моє життя. я часто думаю і всі говорять, ніби так не можна і все інше. але я не відчуваю, що роблю помилки. просто ти моє життя. і замість того, щоб бути крутою і постити фотки, і писати речі, що не мають сенсу, і вірити, що він вкраде мою особистість, намагатися бути "самодостатньою", боятися втратити "подружок", я з ним. і я щаслива. я такою щасливою себе не пам2ятаю. без драм, без істерік..лиш хвилювання.
і Господи. коли я пишу такі речі, я боюся. бо я так його люблю, я так сильно хочу провести все своє життя з ним. хочу все разом і назавжди.
і просто треба бути сильною. треба повторювати собі, що жодна відстань не розлучить нас. треба бути сильною і вірити у наше потужне кохання. і скільки всього хорошого та поганого пережилося, а ми з кожним днем щасливіші...

відлік
sssashkoy
життя минає так, що ми чекаємо літа, канікул або навчального/робочого року. ми чекає Нового року, а потім весни. ми чекаємо шістнадцять або двадцять років.
мені сьогодні двадцять. щасливі двадцять рочків. я чомусь забагато плачу від емоцій, але напевно так має бути.
і я не хочу вкотре починати відлік. а хочу просто продовжити далі. я щаслива. я щаслива, що у мене такий чудовий хлопець, який не перестає повторювати, як він мене любить. я щаслива, що у мене чудові стосунки з мамою і сестрою. я щаслива, що у мене є найкраща подруга.
уже година як я іменинниця, а я втикаю "друзів" і йду собі робити бутіки. і я щаслива. це момент і він безцінний. щирі привітання, від яких я плачу. теплий Рахів після дощу. і 9 сезон "друзів". чомусь сьогодні я не хочу кричати і пити шампанське. я хочу лягти спатки, приймати завтра привітання і сходити кудись на вечерю.

велика українська депресія
sssashkoy
що мене найбільше розчаровує в Україні. навіть не ті дороги, від яких потім трясе ще 2-3 дні. не зарплатні, які насміхаються над людьми своєю величиною. не хабарі чи несправедливість. а іржа.
мене так розчаровує, що наша країна вся в іржі. іржаві старі колії, які пульсують по всій території України. іржаві залізні ворота, що ведуть в нікуди. іржаві двері, балкони у хрущовках. іржаві совпедівські оглядові колеса. іржаві парки відпочинку. закинуті іржаві заводи та фабрики, до яких вже нікому нема діла. це те, з чого починався СРСР і те, що змушує нас ще жити за іржавими правилами того світу. якщо Захід України зміг вилізти із червоних кольорів та пам'ятників Леніна, то Схід ні. Схід зі всіх сил намагається жити, ніби за вікном щасливе первоє мая, але де щастя? де ж то радянське навіяне щастя? його нема, його з'їв жорстокий "європейський" (або американський) капіталізм.
а щастя не було ніколи...я не знаю, чи в Україні прийшов той кінець червоної люди. я не впевнена, що на Сході люди готові відпустити СРСР, який заливають у кров горілкою та згадують у піснях, у закликах. один дід плаче, що у селі знесли пам'ятник Леніна, який стояв там вже кілька десятків років. як посміли...інші кричать, що лише Сталін зможеш навести порядок у цій країні. так і живемо. так іржавіють не лише будинки чи колії, а й душі.

?

Log in

No account? Create an account