бігай, стрибай і не бий коліна

назавжди
sssashkoy
в один момент все іде не так, як треба. і просто виходить за межі дозволеного. я тоді почуваюся дуже самотньою. ніби такі проблеми тільки у мене. мені дуже хочеться, щоб хтось сказав:" ей, все ок, так буває. це пройде. на парься. життя прекрасне".

але я залишаюся віч-на-віч із цим дєрьмом і шукаю найгірше в собі.

мені соромно. надіюся не тільки мені. ми дорослі. ми маємо якось справлятися зі всім, а все виходить з-під контроля. все стопориться, тупить і руйнується.

але я завжди за нас. ми зможемо, коханий.

майже весна
sssashkoy
по венах тече весна. попереду ще морозний лютий, а я вже мрію про зручні кеди і сукні до колін. хочеться, щоб все вже закінчилося: і морози, і канікули, і навчання...

я зараз літаю у своїх мрія. не хочу собі забагато вигадувати і вже вибудовувати наше ідеальне майбутнє із Сашою. але я так щиро вірю, я вже там, я у своїх мріях, які стали дійсністю. втім, я знаю одне важливе правило - усі плани рано чи пізно зриваються. тому хотілося б навіть не плести за течією, а триматися поставленої мети, але дозволятися собі зміни і мрії, і бажання, і шалості.

десь у глибині я відчуваю, що ми зі всім справимося і всього досягнемо. така впевненість у мене була, як тільки ми почали зустрічатися.

з наївності я думала:"все само прийде. все буде, як ми захочемо". але фігушки. для всього треба працювати. а головне, не втрачати можливостей.

ці зимні канікули, напевно останні за моє навчання, були наповнені коханням, роботою і відповідальністю. я пишаюся собою і пишаюся Сашою. ми дорослішаємо. але у нас якась дивна дорослість: ми все одно ловимо сніг язиками, ми багато сміємося і дивимося багатооо фільмів.

важко вже говорити про себе без нього. але вже і нестрашно, як по-іншому.

1 із 366
sssashkoy
напевно, найголовніше у новому році - це зробити висновки. я вкотре переконуюся, що не потрібно стрибати вище голови, а обрати те, що маєш і берегти. я обираю свого Сашу. хочу, щоб 2017 був з ним. я не хочу гнатися за вигаданими речами, яких не досягти, не отримати і ніколи не бути щасливою, якщо і отримаєш.
я хочу берегти, цінувати, любити ще більше (якщо це можливо) і розвиватися, йти вгору, рости із ним.
хочу не накручувати, не ускладнювати, не страждати.
хочу ще більше подорослішати.
хочу розвивати свій блог про кіно. без систематичності не буде нічого.
хочу знайти роботу і викладатися максимально.
хочу завжди бути коло Саші.
хочу влаштувати йому найкраще д.н.
хочу успішно все здати із навчання.
хочу більше подорожувати.
хочу поїхати знову на море.
хочу вчитися кататися на лижах.
хочу прочитати багато книжок.
хочу бути більше з мамою.
хочу, щоб все було добре :) є відчуття, що 2017 буде класним, революційним для нас і на нас чекає чимало змін.

от і кінець
sssashkoy
усі підбивають підсумки, постять фотки подарунків і всякі новорічні штуки. без сумніву, Новий Рік - це найголовніше свято для всіх. але я якась порожня. або все відбулося занадто швидко, або я просто без настрою, але відчуття, якогось піднесення - нічого такого немає. спокій? інколи спокій. але цього свята зовсім не хочеться. або не хочеться його так, як є. кудись би втекти і заховатися від купи алкоголю і п2яних людей.
але я все-таки хотіла сказати, що 2016 був для мене дуже класним і сумно його відпускати. це був перший Новий Рік із Сашою.
але у 2017 будуть нові враження, більше щастя і нові можливості. хочеться обійняти всіх близьких людей о дванадцятій. а всім вам, мої друзі, добра і тепла, а головне віри! віри у себе, у своїх любимих і у краще майбутнє.
2016, я люблю тебе! 2017, я чекаю тебе!

мої грудневі
sssashkoy
і не знаю, з чого почати. напевно, почну із пріоритетів і цінностей. настає сесія і дуже багато траблів. але попри це все, ти розумієш, що все це дрібниці. ці галімі викладачі, які вважають, що сесія - найкращий період підзаробити. фу, аж огидно таке писати. як? не вкладається в голові. дехто вважає, що так світ побудований і нічого не змінити. але для мене це абсурд.
ці заліки, іспити, навчання. усі давлять: ходи на пари, пиши все добре, червоний диплом. для чого? це ще один парадокс. вчишся, а для чого? просто так. бо так треба. але скільки би ще проблем не було попереду. я навчилися не запарюватися.
ці постійні розчарування в людях. це вік такий. бачиш всіх такими, як вони є. сраними падлюками. і не сприймайте ці слова, ніби мене хтось образив. я дуже рада, що навчилася абстрагуватися і забивати.
я знаю, що треба робити. а це найголовніше. мені не страшно.
хочеться просто здати сесію. їхати додому потягом, який буде переповнений студіками, які поспішають додому на Новий Рік. слухати музику, дивитися якусь новорічну комедію. писати і писати багато. читати ще більше. кататися на санках. проводить час із класними людьми. побачити всіх, кого ще не бачила із літа. от ми і пережили ще один семестр, ще один рік минув. це вже наш другий Новий Рік із Сашою. і другий Новий Рік без Ані.
може, десь у всьому цьому хаосі варто триматися за свою справжність, за любов і заа весееелоощі. я дуже люблю свого Сашу за те, що ми може ловити язиками сніжинки і кидатися снігом. цієї свободи так не вистачає. я рада, що ми з Аньою тримаємося. я насправді дуже сумую.
тут у Львові на тебе можу дивно дивитися, коли ти на когось кричиш. йомайо. ця вся натягнутість стосунків так стомлює. ці маски, які носять люди. деякого із студентського життя хочеться забутих, а з деким хочеться далі жити в одній кімнаті.
отаке життя.

nothing is forever - except us
sssashkoy
я дівчина найкращого хлопця. я щаслива прокидатися і найперше - це дзвонити йому. я щаслива, коли він щасливий і сумна, коли він сумує. понад рік разом із Сашою, я переконалася, що найважливіше у стосунках - це розуміння і повага. але я знаю, це тільки гарні слова. мусить бути щось більше, і часом навіть одного кохання мало. ви маєте бути схожі і тоді розуміння та повага з'являються самі.
знаєте, я інколи боюся писати отакі тексти про нас і навіть викладати фотографії. але тепер зрозуміла, що дуже легко перекладати власні проблеми у стосунках на якісь-там забобони. тому, мені ще вистачає сміливості розповісти вам про нього.
я написала дуже багато текстів про нього і для нього, які тільки для мене. я насправді відчуваю щось таке, яке словами не описати, не пояснити. я кохаю його. щиро і по-справжньому. коли мені погано і коли добре, коли ми сваримося і коли у нас все класно. я пишаюся, що він мій хлопець. саме мій. і пишаюся, що я його дівчина.
Саша дуже вірний і він чесний зі мною. ми ділимося всім. і ми вважаємо, що ми вже сім'я, бо у світі один у одного є тільки ми. тому для мене він на першому місці. тому я не жалію за втраченим минулим чи ще щось таке.
і ще, у нас неймовірна близькість. її я теж не можу описати. просто у нас немає рамок чи обмежень. ми вільні у своїх стосунках. немає сумнівів щодо нас.
також нам важко один без одного. ми пара, але ще й крім того, колеги, партнери, команда і найкращі друзі.
ми даруємо один одному спокій і щастя. щастя, яке, як вважають, може тривати тільки у перші місяці зустрічань, коли закохані так би мовити "п'яні від любові". але ми й досі такі, інколи, як малі дітки, а часом дуже серйозні. ми досі у стані закоханості, але вже серйозно ставимося до своїх стосунків.
ще одна важлива сторона нашого союзу - це відмова від стереотипів. Саша не грубий чи пофігістичний зі мною, а відвертий і щирий, а я не думаю, що не можу перша дзвонити/писати/казати, що люблю і таке інше.
і відколи ми разом, я дуже подорослішала і порозумнішала. Саша багато чого навчив мене і багато чого пояснив. я мріяла про такі стосунки. але я не вірила, що десь може бути така близькість і таке кохання. для мене це була казка, але зараз я в таких стосунках.
я не думаю про інших, не мрію про "свободу", не хочу повернути минуле, не боюся, що він на все життя, я цього хочу! я не задивляюся на випадкових симпатичних хлопців на вулицях. не думаю, що варта більшого чи кращого. я поважаю свій вибір. і я зі всіх сил намагаюся, щоб наші стосунки ставали ще кращими. але попри всі забігання на перед, я просто насолоджуюся кожним днем із ним. я знаю, що ми є і мені цього достатньо.
а якщо не бути такою серйозною, то я обожнюю, як він мене обіймає, який він у мене сильний. як я себе безпечно з ним почуваю. наскільки я люблю його цілувати, тримати за руку, ловити його погляд на собі. просто люблю. моє сонечко.

roar
sssashkoy
настали ці моменти, коли я кожен день ходжу і думаю:"зачєм жить?". а ще така фігня, що всі здаються радісними і щасливими, здається, що у інших життя наповнене, цікаве, навіть шалене. а я...а я, здається, застрягла у постійній депресії. здається, все життя гавняна суцільна депресія. "почему вся моя жизнь это череда стопкадров разных сортов одного дерьма".

все не добре, все не те, все не так. і я не можу зрозуміти джерела своєї кризи. я дорослішаю? моє життя занадто прісне? гуртожиток? самотність? люди навколо? як писав один розумний чоловік, що коли пояснити джерела кризи, то так можна її полегшити. але я вже скільки часу б'юся головою об стіну і нічого не розумію. і ясна річ, мені самій все гівно розгрібати. втім, я шукаю допомоги. але від мене відвертаюся і говорять "відстань". тоді я ще більше не розумію, чи мені не можна допомогти...чи проблема в оточенні. я б хотіла знати більше. я б хотіла вилізти із цієї ями, що попахує звичайною інфантильністю.

і розумієте, я намагаюся. я намагаюся вставати раніше, займатися спортом, більше писати, більше читати, гуляти, говорити, вчитися, бути добрішою і навіть намагаюся креативити. я пишу собі завдання на завтра, які чесно виконую. я мрію, я щиро люблю і прошу вибачення, якщо щось не так. я вже навіть намагаюся себе більше розуміти. розуміти звідки у мене ті чи інші проблеми. я стараюся. але знаєте, часом ляпас настільки сильний, що я вкотре падаю і мені дуже-дуже важко підійматися. а ще я розгублена. а ще я відчуваю, як грубіє шкіра та байдужіє серце. мені скоро стане все одно. мій один викладач говорив, що з віком він сам помічає, як якісь речі стають вже не такими значними. і він каже, що ми не повинні паралізувати те всередині, що мало б ще бути живим.

а мені здається, що я вже зовсім зла, огидна, тупа сучка. я нестерпна. мені не вистачає частинку справжності і скаженості у житті. я мушу отримувати ту дозу звільнення і абсолютної свободи. для мене вона існує. я вже стомилася весь час бути скутою і боятися. це ясна річ, тільки моя провина, тому що я знову щось пропустила і недогледіла.

втім, знаєте, хороший текст той, який дає надію. і я дам собі надію і дам її вам, якщо ви почуваєтесь десь так само. завжди після найгалімішою, найважчої чорної смуги йде біла, так само як і після білої. все добре і все погане рано чи пізно закінчується. просто намагайтеся, як і я. я розумію, що дуже багато чинників у моєму житті погіршують його. а також я визнаю, що часом я занадто вразлива. і що я розлінилася. і ще одна порада, намагайтесь простіше до всього ставитися. намагайтесь кожну малесеньку справу у житті робити круто і у своєму стилі.

с-свобода
sssashkoy
от і настав час вибору. я скоро перестрибну у доросле життя, не можу написати, що переступлю, бо студентство це суцільні стрибки. а після це ще й купа абсурдних, безнадійних і відчайдушних стрибків. ніхто більше тебе не чує, не розуміє. та й взагалі чому ми вирішуємо, що хтось нас будь-коли почує. треба просто прислухатися до себе, відчути, де краще дихати і жити. ми всі переймаємося за майбутнє. я багато пишу про це зараз. ми переймаємося не про те, що треба. майбутнє завжди буде далеким і недосяжним, а минуле солодким, але все-таки минулим. теперішнє натомість хаотичне. зупиніться. я так стомилася думати і аналізувати, коли потрібно просто жити. я хочу думати, що цей день - єдиний важливий день і те, що мені треба знести упродовж цього дня і є життям.

а все просто. я не повинна робити великі справи, чекати єдиної можливості, яку життя, Всевишній мусять мені подати. ні, я повинна робити те, що мені подобається і те, що у мене виходить. я прокидаюся, розминаю тіло, їм, читаю, пишу, вчуся, розмовляю по телефону із Сашою, дивлюся серіал або фільм і планую що далі. звучить просто? але це моє життя. якщо я буду надавати всьому сенсу, то і відповідно всі справи перестануть бути "буденними".

я хочу, щоб ви, як і зараз намагаюся, позбулися ярликів. не бійтеся повертатися у рідне місто, не лякайтесь того, що сумуєте за мамою. перестаньте соромитися того, звідки ви. не кидайте фрази типу "я не часто їжджу додому" або "моє місто - це діра".

я думаю, що повернуся у Рахів і не через те, що не можу зачепитися у Львові, а тому що хочу. мені потрібні для життя гори, потрібен той клімат, хочу щодня бачити знайомі вулиці і жити у комфорті. Львів очевидно не те місто, в якому я б хотіла жити. мене не влаштовує багато чого і я не хочу ставати заручником стереотипів, бо це не круто повертатися. добре не там, де модно. щастя у простих речах. і річ навіть не у порівнянні, що краще Львів чи Рахів, а може, Ужгород або взагалі Київ. ні, річ у відчуттях. я відчуваю, що хочу жити там, а кар2єра, робота, житло і все-все інше прийде.

Я час зупиню
sssashkoy
Настала прем’єра чергової казки Тіма Бертона. Всі із захопленням чекали чарівної історію про милих і дивних (швидше особливих) дітей. Що вирізняє стрічку Бертона від інших фантастичних історій про дітей? Зовсім відмінні надприродні сили. Це дівчинка Емма, що літає і легка як пір’їнка, але носить важкі черевики. Олівія, яка руками може не тільки зігріти, а й спалити. Горацій, що любить гарний одяг і бачить пророчі сни. Близнюки, які поглядом перетворюють живе в камінь. Енох, що оживляє на деякий час мертвих. Міллард – невидимий хлопчик. Неймовірно сильна дівчинка Бронвіт. Фіона, що вміє прискорювати ріст рослин. Х’ю, який вміє керувати бджолами, що живуть у нього в животі. Клер наймолодша із усіх, яка має ще один рот на потилиці. Та Джейкоб, що бачить монтрів, яких називають Порожняками, навколо нього і розгортається весь сюжет.

У дитинстві дідусь розповідав Джейкобу історії про дітей із особливостями, які живуть на острові у дитячому будинку, де жив і сам дідусь. Згодом, правдиві історії залишилися всього-на-всього казками. Але сам Джейкоб постійно страждав від нічних кошмарів та зовсім не був схожим на звичайного підлітка, був відлюдькуватим та, як вважали його батьки, психічно не здоровим. Дідусь помирає за підозрілих обставин і наказує хлопцю відвідати дитячий будинок міс Сапсан. Так, Джейкоб приходить до розвалин будинку, де діти, які зовсім не змінилися за стільки років, зустрічають його і проводять крізь петлю часу до міс Сапсан.
Виявляється, усі проживають один і той самий день у петлі, до того, як німецькі фашисти спускають бомбу на дитячий будинок, усе повертається назад на 24 години. Джейкоб дізнається, що на дивних дітей полюють Барон та його прибічники, які хочуть стати безсмертними за допомогою імбрин (вихователі, що перетворюються у пташок). Барон приходить за міс Сапсан та забирає її, вона просить Джейкоба захищати дітей. Хлопець вигадує план і разом усі рятують усіх імбрин, вбивають усіх злодіїв та повертаються назад, щоб проживати один і той самий день у петлі. Джейкоб залишається у своєму часі, але потім вирішує через різні петлі все-таки догнати Емму, в яку він закохався і йому це вдається.
Фільм, просякнутий добротою та веселими жартами. Діти, віддані один одному та своїй виховательці міс Сапсан. Вони мають свої завдання на день, разом вечеряють, гуляють та дивляться сни Горація.
Режисер говорять до нас, що любов урятує нас від усіх бід і що не можна повертатися до дивного спиною, адже все дивне ще й дуже прекрасне.

Стрічка захоплює усіх маленьких глядачів, що мріють пережити сюжет. Вони із очами, які світяться від щастя,розповідають про злих Порожняків та про відважних дітей. А дорослий глядач знову повертається у дитинство, коли вночі завжди було страшно заглянути під ліжко, коли казки та реальність тісно перепліталися. Дві години пролітають як секунда і хочеться знати, як тепер живуть дивні діти, але це вже Тім Бертон залишив нашій уяві.

сонце моє
sssashkoy
обдерті гуртожитські стіни, дряхлі ліжка, на яких ще спали багато-багато людей до нас, Віктор Цой і ми. у свій найнеосмисленіший період у житті ми досі вчимося, дивимося серіали і читаємо. ми ті, кого чекає дорослий світ, щоб прибити, як осінніх голодних комарів. і не страшно, не холодно, а весело, смішно і відчайдушно. тому що попри усю серйозність нашого становища, ми вчимося любити, ми вчимося будувати стосунки, ми починаємо цінувати батьків, ми частіше їздимо додому. от вона, дорослість у тому, що ми хочемо ставати самими собою, живими і вільними. більше нема шкільної моди, сленгу й суцільного копіювання всього. нема в голові вже студентських друзів, які один за одним знаходять чоловіка/дружину, роботу чи їдуть за кордон. ні. є тільки я. сама. самотня. як хочете.

і починається такий період у житті, коли люди постійно запитують:"а що далі? що ти плануєш після навчання?" і боїшся сказати правду і визнати сама:"я не знаю. я постійно про це думаю, але не знаю". та зрештою, ми не те, що не впевнені чи справді не знаємо. ми просто боїмося. боїмося кардинальних змін, що так швидко прийшли.

до цього всього, що зараз накриває з головою "жити окремо, самостійно, ходити на роботу", був гуртожиток і випадкові люди. все було несерйозно, але стабільно. втім, всі ми маємо деякі плани: повернутися додому чи кудись поїхати, є можливості працевлаштуватися там чи там. і напевно, треба слухати своє серце, якби це смішно чи банально не звучало. Регіна Бретт у "Бог ніколи не моргає" пише:"що я мала зробити зі своїм життям? майбутнє насувалося на мене. а тоді одного дня знайомий...порадив мені просто зробити наступний правильний крок...Зазвичай ми знаємо, яким має бути наступний крок, але він настільки малий, що ми його не помічаємо, бо заглядаємо далеко в майбутнє і замість простого маленького кроку бачимо страшний величезний стрибок. і ми чекаємо. чекаємо Геніальний План у всіх подробицях, як червоний килим, простелиться до наших ніг. проте навіть якби таке було можливим, нам однаково забракло б духу, щоб пройти по ньому."

отже, любі друзі, життя занадто швидкоплинне. але водночас занадто неочікуване й моментами дуже-дуже радісне. а ще відпустіть страх. ми всі талановиті й розумні. ми нова генерація. майбутнє прийде і змінить нас, зникнуть люди, зміняться краєвиди за вікном і ми будемо кинуті на призволяще нашими вишами. але хіба не цього ми потребуємо..змін і свободи!!!

?

Log in