бігай, стрибай і не бий коліна

чи справді чоловіки - сильна стать?
sssashkoy
ми багато знаємо про дискримінацію жінок. а як проявляється дискримінація чоловіків? їм не належить власне тіло, адже в разі війни - саме чоловіки повинні ризикувати життям. є так звані чоловічі професії, що є вкрай небезпечними. саме чоловік повинен думати про те, як прогодувати сім2ю, звідки взяти гроші. також татівство - де чоловік не бачить дітей, через що багато пропускаю, втрачає близькість із ними.
ще чоловікам не можна показувати емоції.
через чоловіки частіше вживають алкоголь, курять сигарети, стають наркозалежними, хворіють на СНІД і стають ВІЛ-інфікованими, хворіють на туберкульоз.
Соціолог Ігор Кон підсумовує: «Великий пласт негативу для чоловічого здоров'я
зумовлений тим, що традиційна маскулінна ідеологія поєднує високі соціальні претензії
на владу, статус, повагу тощо із виправданням і поетизацією вочевидь нездорового,
але натомість "чоловічого" стилю життя, зокрема пияцтва, паління, невиправданих
ризиків».
здається, чоловіки живуть у жорсткому світі, замкнуті у собі, постійно піддаються осуду, зневаги чи злих жартів, а також живуть у постійному страху чогось не досягти, у суперництві.
то чи справді чоловіки - сильна стать?

я просто буду старатися
sssashkoy
де б я не була і що б не робила - завжди з2являється купа проблем, перешкод, тупорилих людей. завжди хочеться всього і відразу. саме так я зрозуміла, що я ще дитина. але інший бік цієї ситуації такий, що я просто багато чого боюся і невпевнена в собі. найперше тому, що мене не вчили такою бути. а навпаки. як і чимало жінок, я недооцінюю свої знання. а коли у мене щось виходить, я відразу шукаю кому чи чому подякувати, а не собі. тому жінок-лідерок мало. я не вмію за себе заступитися. я занадто ввічлива і краще буду накопичувати злість чи ненависть. але мама сказала мені одну класну річ: треба уявляти, як та злість у тобі накопичується і просто її випускати, ніби ти димар. це смішно звучить, та в цьому щось є.
після всіх невдач, принижень і просто нервів у Рахові, я їду звідси з купою досвіду. я обожнюю це місто. втім тут дуже важко жити. просто всередині щось гниє і всі спільно ігнорують це. або вдають, ніби якось борюся.
але одне я зрозуміла, де б я не була і що б не робила - я просто буду старатися. я буду старатися оцінювати ситуацію, робити висновки, шукати рішення, думати, писати і не давати собі вплутатись у те, що буде мені не до вподоби.
хочеться нарешті жити разом із Сашою, мати свої гроші, подорожувати, планувати щось і досягати поставлених цілей. і здається, це починається...

плани на другий рік?
sssashkoy
не люблю писати вночі, коли не спиться. краще включити "гріфінів" і забутися. але я подивилася прекрасний фільм, який змусив поміркувати - "усмішка мона лізи". можна сказати домашку зробила з курсу "гендер для всіх" на прометеусі. відкриття перше - я часто боялася, що наша закоханість із сашою мине, що колись ми перестанемо веселитися, міцно обійматися й один одного підтримувати. все колись згасає, думала я. але от нам уже завтра два роки й два місяці. я досі його кохаю і досі переживаю з ним той період "закоханості". не знаю, що буде з нами далі. але впевнена, ми докладемо всіх зусиль. наш девіз - головне, що разом. мені не потрібна нова людина, нові романи. я завжди зможу переживати це з ним... знову і знову.
друге - мені хочеться бути сильною жінкою, рішучою, навчитися висловлювати свою думку, захищати себе й досягти всього, чого захочу. звичайно, цей жорстокий світ змушує нас думати тільки про гроші й вигоду. та я постараюся поставити собі цілі й виконувати їх. поки що я не знаю, чого хочу. я не знаю, що можу взяти з цього міста. не багато, це точно. умовно я головний редактор "вісті рахова". о, так! це вже досягнення, можуть думати інші. але не все так просто й так класно. крім гендерних стереотипів, на моєму шляху присутні й вікові, й культурні. я просто хочу втекти. я стомилася. але мені не вистачає сили сказати, що збираюся їхати. це соромно. тому попереду ще стільки всього. найперше - навчитися говорити.
але чого ж я хочу?
хочу займатися далі журналістикою.
хочу сприяти гендерній рівності.
хочу захищати тварин: від бездомних собак і котів до бідних песців і норок. та природу загалом.
ііі хочу гніздечко з сашою, де б нам ніхто не заважав.
непоганий список на другий рік. наступний рік маю стати роком змін. я відчуваю це. для нас із сашою - це буде важливий перехід. ми чимало пережили і багато чого натерпілися. довго чекали, трохи сварилися й не розумілися. це тільки зміцнило наші стосунки.
на жаль, не вийшло подати якийсь урок. утім, раптом у когось схожа ситуація й цей текст вас заспокоїть, що так буває і з іншими.

(no subject)
sssashkoy
не найкращий час, щоб писати. але хочеться щось тут залишити. краще піти погуляти, провітрити голову й відчути свободу думок. я скована однією думкою й своєму мозку не поясниш, що хочеться забути і почитати. як і сама собі не поясниш, скільки всього стається, а ти байдужа. пропускаєш усе. вдаєш, що все класно й так має бути.
але найперше, хочеться розповісти про роботу. мою першу роботу:серйозну, офіційну. стільки думок про це. мені не вдасться розповісти все. але те, що я зрозуміла вже за п2ять місяців - коли ти журналістка в маленькому місті, то всі від тебе чогось хочуть. прийди і напиши про це, відвідай таку подію, зроби інтерв2ю. звичайно, це чудово, коли море запрошень і не треба самій нічого вигадувати, але відчуваєш себе якось дивно. чому ці люди не просять нормально? не зважають, що твій час також обмежений. інше - це дорослішання. нічого так викує мій характер, як ця клята робота. я часом справжня героїня, але не вистачає впевненості й напористості. перше - для того, щоб уміти себе захистити. друге - щоб отримувати бажану інфу й не паритися за всі інші формальності. я так відчуваю, ніби весь час усіх щось прошу й тільки одній мені на планеті це треба. а ті, в кого прошу - то ви відразу такими царями робляться. але й загалом це така структура. там головні всі й ніхто. тому мені досить важко, бо і колектив, і зарплата й затримки з оформленням. але чогось таки і навчилася. а головне - вчуся постійно. я стараюся, багато нию, ще більше розчаровуюся. але беру себе в руки, працюю і стаю сильнішою.

Чому ми віримо у дивні речі?
sssashkoy

  

На курсі "Наука повсякденного мислення" я натрапила на цікаве запитання, чому ми віримо у дивні речі або в образи з пісень, які неправильно тлумачить наш мозок. 

Майже все життя ми стикаємося з цим побічним ефектом інтелекту в нашій голові. Ми стоїмо в черзі й бачимо, що коло другої каси черга рухається швидше, тоді мимовільно розмірковуємо над тим, щоб перейти туди, але віримо, що якщо-таки перейдемо, то біля другої каси черга уповільниться. Хіба недивно? Ще ми віримо в альтернацію (чергування). Якщо кидати копійку, то ми віримо, що однаково випаде й решка, й орел. Якщо ми читаємо про три різні вбивства, на мозок невтомно шукає якусь схожість, містику, що ці вбивства обов'язково пов'язані між собою. Ми віримо, якщо посолити воду, яка має закипіти, то вона закипить швидше або що їжа псується під час нагрівання в мікрохвильовці. 

Наше життя, окрім міфів, заплутане ще й власним інтелектом. Ми віримо в усі ці дивні речі, тому що одне з завдань нашого інтелекту — це ідентифікувати образи з навколишнього світу, а розум не завжди ідеально з цим справляється.

Всі забобони й повір'я результат цього побічного ефекту також. Адже почувши, що прати речі у п'ятницю не можна, бо станеться біда з дітьми, господині перестануть так робити. Хоча це немає жодного підтвердження або ж спростування, ми сліпо віримо.

З цим пов'язане теж те, що люди вважають ніби випадковість невипадкова. 

Read more...Collapse )

наше літо
sssashkoy

у мене все літо, як у піснях Лани дел Рей. спека. кохання. красиві люди. й інколи тупі вчинки. 

але ми весь час наче кудись біжимо. це дуже стомлює. потрібно збиратися й їхати подалі звідси. треба спробувати життя. бути самостійною. подорожувати. влаштовуватися так, як подобається, а не як мусиш. проте всі плани як завжди руйнуються. часом це навіть на краще.

тому ми поки що залишаємося. ми не розмовляємо про це вголос. втім знаємо, так буде. не можна схопити все й одразу. їхати треба. але ще потрібно бути готовими. 

хочу, щоб ми розуміли. ми не відкладаємо життя. ми готуємося. щоб не тікати потім звідти й мріяти про Рахів. хоча Рахів завжди буде найріднішим клаптиком землі для мене. про це свідчить те, що я постійно хочу зняти фільм про моє місто. воно для мене як Твін Пікс, як Рівердейл, як Патерсон. я вірю у його таємниці, у щось важливіше й красивіше за буденність, у його містичність, а головне в його атмосферність.

але літо складалося не тільки з рішень. за це літо я закінчила університет. нарешті залишилася біля Саші. жодних запланованих розлук. ще я зрозуміла, що хочу чогось більшого, хочу працювати, хочу вчитися. 

Read more...Collapse )

жізнь
sssashkoy
мені здається, гарні речі стаються з нами в житті набагато частіше, ніж ми думаємо. просто ми відчуваємо не те, що очікували. аби чогось досягти, щось важливе зробити - неможливо пройти цей шлях без перешкод, без тупорилих людей і, ясна річ, неприємних ситуацій.
щось таке стається зі студентами кожного півроку: коли здаєш сесію, успішно складаєш усі іспити - на душі сумно. тому що довелося пережити стрес, депресію і т. д. ми відмовляємо собі у тому, щоб відчути перемогу. замість очікуваних стрибків від радості, ми валимося з ніг на ліжко та вирішуємо так провести все літо, бо сил немає.
те саме я пережила на днях. робила одну дуже важливу справу. день і ніч я сиділа за компом, працюючи. коли тільки я отримала цю пропозицію, не знала, як перестати радуватися. я була щаслива, відчувала, що чогось варта, всім розповідала про це і всі раділи разом зі мною. сьогодні я це зробила! все, як хотіла, навіть краще. з самого нуля вчилася, почула похвалу та сама дуже задоволена результатом.
але за весь процес роботи, я була настільки стомлена, мільйон разів ображена. ще більше я розчаровувалася, жаліла, злилася. це можна пояснити ще і тим, що я дуже близько все сприймала, замість того, щоб забити і робити свою справу. але всі ми дуже любимо себе і коли тебе ображають, принижують, ставляться, як до дитини, низько і навіть намагаються твою роботу применшити, а всі заслуги приписати собі - як не ображатися?
та справа не в цьому, справа в тому, що я зробила це! я досягла успіху! я здійснила свою мрію! я молодець! але цей негатив, який накопичився за час моєї роботи, просто не давав мені спочатку відчути, скільки я зробила і яка я молодчинка. та найголовніше в цій історії те, що в житті так зі всім хорошим. нами керують наші емоції, відчуття. ми не здатні їх контролювати так, якби хотілося. погані речі завжди переважують хороші. я щаслива, що змогла відігнати від себе весь негатив і цінувати те, що вийшло.
а ще я зрозуміла і це напевно ще один етап дорослішання: люди бувають різні - бувають добрі і класні, бувають тупі і кончені. і на вашому шляху будуть і перші, і другі. головне, знову-таки накопичувати позитив, а не негатив.

коли я дуже сумую
sssashkoy
у Львові так погано, що я не вірю, ніби це колись закінчиться. і невідомо чому так. напевно через Сашу. перші дні особливо важкі. ніби ще недавно його обіймала, цілувала, а тепер вже він далеко. коли згадую його, щось ніби гріє всередині, змушує мене бути кращою, сильнішою, сміливішою. такі моменти ніби просвітлюють мене. я розмірковую над тим, чому ми не разом, як важливо не нюнькати і підтримувати один одного. а найголовніше, я усвідомлюю, наскільки сильно люблю його, наскільки він мені потрібен, важливий.

відкинувши всі упередження й стереотипи, я починаю розуміти, як змінилося моє життя завдяки йому, скільки всього я вже здобула. тисячу прикладів того, як Саша пояснював, інколи змушував і коли треба сварив. я робила і розуміла - я себе пересилила, я десь на крок попереду від себе колишньої.

з ним я не порівнюю нікого і ніщо. ми такі є і ми чудові.

чи сподівалася я хоч трошки у своєму житті, що знайду таку людину? ідеальну. нема слів, щоб описати, наскільки я щаслива. і нема слів, і не вистачить сліз, щоб розповісти, яка я самотня і слабка без нього.

хочу бути з тобою. все життя.

і все стане на свої місця
sssashkoy
у мене такий період дивний. ніби адаптуюся до Львова, але це дуже важко із такою транспортною мережею і погодою. інколи я зовсім апатична, часом весела і енергійна. але річ у тім, що сама я майже нічого не контролюю. все якось само собою відбувається, а я ніби глядач. єдиний глядач.

буває я безстрашна, а буває, що боюся майже всього. але тішить одне - я завжди залишаюся у свідомому стані. все чітко розумію.

під час канікул зі мною хтось був. я дуже рідко, на годинку-дві залишалася сама і це був відпочинок. а от у Львові я постійно сама. Саша так влучно сказав перед моїм від2їздом, що їхати у потязі до Львова, бути там - це відчуття самотності. і неважливо, чи на кінцевій станції тебе хтось чекає, чи ні. і можливо, десь це можливість для мене - більше цінувати близьких, більше концентруватися на собі і своїх цілях.

щось таке твориться навколо. Рахів став кримінальним і злим. люди кидаються один на одного, переважно із-за грошей чи якоїсь вигаданої влади. повертаємося до післярадянських часів, коли вдиралися в хати і за магнітофона могли всю сім2ю вирізати. всяке бидло, колишні мусора, регіонали очолюють вищі посади. як мені все набридло. як набридли ті, як стрибають вище голови.

і мені дуже хочеться втекти чим подальше.

але я вірю і знаю, що все пройде і що все стане на свої місця.

назавжди
sssashkoy
в один момент все іде не так, як треба. і просто виходить за межі дозволеного. я тоді почуваюся дуже самотньою. ніби такі проблеми тільки у мене. мені дуже хочеться, щоб хтось сказав:" ей, все ок, так буває. це пройде. на парься. життя прекрасне".

але я залишаюся віч-на-віч із цим дєрьмом і шукаю найгірше в собі.

мені соромно. надіюся не тільки мені. ми дорослі. ми маємо якось справлятися зі всім, а все виходить з-під контроля. все стопориться, тупить і руйнується.

але я завжди за нас. ми зможемо, коханий.

?

Log in

No account? Create an account