бігай, стрибай і не бий коліна

жізнь
sssashkoy
мені здається, гарні речі стаються з нами в житті набагато частіше, ніж ми думаємо. просто ми відчуваємо не те, що очікували. аби чогось досягти, щось важливе зробити - неможливо пройти цей шлях без перешкод, без тупорилих людей і, ясна річ, неприємних ситуацій.
щось таке стається зі студентами кожного півроку: коли здаєш сесію, успішно складаєш усі іспити - на душі сумно. тому що довелося пережити стрес, депресію і т. д. ми відмовляємо собі у тому, щоб відчути перемогу. замість очікуваних стрибків від радості, ми валимося з ніг на ліжко та вирішуємо так провести все літо, бо сил немає.
те саме я пережила на днях. робила одну дуже важливу справу. день і ніч я сиділа за компом, працюючи. коли тільки я отримала цю пропозицію, не знала, як перестати радуватися. я була щаслива, відчувала, що чогось варта, всім розповідала про це і всі раділи разом зі мною. сьогодні я це зробила! все, як хотіла, навіть краще. з самого нуля вчилася, почула похвалу та сама дуже задоволена результатом.
але за весь процес роботи, я була настільки стомлена, мільйон разів ображена. ще більше я розчаровувалася, жаліла, злилася. це можна пояснити ще і тим, що я дуже близько все сприймала, замість того, щоб забити і робити свою справу. але всі ми дуже любимо себе і коли тебе ображають, принижують, ставляться, як до дитини, низько і навіть намагаються твою роботу применшити, а всі заслуги приписати собі - як не ображатися?
та справа не в цьому, справа в тому, що я зробила це! я досягла успіху! я здійснила свою мрію! я молодець! але цей негатив, який накопичився за час моєї роботи, просто не давав мені спочатку відчути, скільки я зробила і яка я молодчинка. та найголовніше в цій історії те, що в житті так зі всім хорошим. нами керують наші емоції, відчуття. ми не здатні їх контролювати так, якби хотілося. погані речі завжди переважують хороші. я щаслива, що змогла відігнати від себе весь негатив і цінувати те, що вийшло.
а ще я зрозуміла і це напевно ще один етап дорослішання: люди бувають різні - бувають добрі і класні, бувають тупі і кончені. і на вашому шляху будуть і перші, і другі. головне, знову-таки накопичувати позитив, а не негатив.

коли я дуже сумую
sssashkoy
у Львові так погано, що я не вірю, ніби це колись закінчиться. і невідомо чому так. напевно через Сашу. перші дні особливо важкі. ніби ще недавно його обіймала, цілувала, а тепер вже він далеко. коли згадую його, щось ніби гріє всередині, змушує мене бути кращою, сильнішою, сміливішою. такі моменти ніби просвітлюють мене. я розмірковую над тим, чому ми не разом, як важливо не нюнькати і підтримувати один одного. а найголовніше, я усвідомлюю, наскільки сильно люблю його, наскільки він мені потрібен, важливий.

відкинувши всі упередження й стереотипи, я починаю розуміти, як змінилося моє життя завдяки йому, скільки всього я вже здобула. тисячу прикладів того, як Саша пояснював, інколи змушував і коли треба сварив. я робила і розуміла - я себе пересилила, я десь на крок попереду від себе колишньої.

з ним я не порівнюю нікого і ніщо. ми такі є і ми чудові.

чи сподівалася я хоч трошки у своєму житті, що знайду таку людину? ідеальну. нема слів, щоб описати, наскільки я щаслива. і нема слів, і не вистачить сліз, щоб розповісти, яка я самотня і слабка без нього.

хочу бути з тобою. все життя.

і все стане на свої місця
sssashkoy
у мене такий період дивний. ніби адаптуюся до Львова, але це дуже важко із такою транспортною мережею і погодою. інколи я зовсім апатична, часом весела і енергійна. але річ у тім, що сама я майже нічого не контролюю. все якось само собою відбувається, а я ніби глядач. єдиний глядач.

буває я безстрашна, а буває, що боюся майже всього. але тішить одне - я завжди залишаюся у свідомому стані. все чітко розумію.

під час канікул зі мною хтось був. я дуже рідко, на годинку-дві залишалася сама і це був відпочинок. а от у Львові я постійно сама. Саша так влучно сказав перед моїм від2їздом, що їхати у потязі до Львова, бути там - це відчуття самотності. і неважливо, чи на кінцевій станції тебе хтось чекає, чи ні. і можливо, десь це можливість для мене - більше цінувати близьких, більше концентруватися на собі і своїх цілях.

щось таке твориться навколо. Рахів став кримінальним і злим. люди кидаються один на одного, переважно із-за грошей чи якоїсь вигаданої влади. повертаємося до післярадянських часів, коли вдиралися в хати і за магнітофона могли всю сім2ю вирізати. всяке бидло, колишні мусора, регіонали очолюють вищі посади. як мені все набридло. як набридли ті, як стрибають вище голови.

і мені дуже хочеться втекти чим подальше.

але я вірю і знаю, що все пройде і що все стане на свої місця.

назавжди
sssashkoy
в один момент все іде не так, як треба. і просто виходить за межі дозволеного. я тоді почуваюся дуже самотньою. ніби такі проблеми тільки у мене. мені дуже хочеться, щоб хтось сказав:" ей, все ок, так буває. це пройде. на парься. життя прекрасне".

але я залишаюся віч-на-віч із цим дєрьмом і шукаю найгірше в собі.

мені соромно. надіюся не тільки мені. ми дорослі. ми маємо якось справлятися зі всім, а все виходить з-під контроля. все стопориться, тупить і руйнується.

але я завжди за нас. ми зможемо, коханий.

майже весна
sssashkoy
по венах тече весна. попереду ще морозний лютий, а я вже мрію про зручні кеди і сукні до колін. хочеться, щоб все вже закінчилося: і морози, і канікули, і навчання...

я зараз літаю у своїх мрія. не хочу собі забагато вигадувати і вже вибудовувати наше ідеальне майбутнє із Сашою. але я так щиро вірю, я вже там, я у своїх мріях, які стали дійсністю. втім, я знаю одне важливе правило - усі плани рано чи пізно зриваються. тому хотілося б навіть не плести за течією, а триматися поставленої мети, але дозволятися собі зміни і мрії, і бажання, і шалості.

десь у глибині я відчуваю, що ми зі всім справимося і всього досягнемо. така впевненість у мене була, як тільки ми почали зустрічатися.

з наївності я думала:"все само прийде. все буде, як ми захочемо". але фігушки. для всього треба працювати. а головне, не втрачати можливостей.

ці зимні канікули, напевно останні за моє навчання, були наповнені коханням, роботою і відповідальністю. я пишаюся собою і пишаюся Сашою. ми дорослішаємо. але у нас якась дивна дорослість: ми все одно ловимо сніг язиками, ми багато сміємося і дивимося багатооо фільмів.

важко вже говорити про себе без нього. але вже і нестрашно, як по-іншому.

1 із 366
sssashkoy
напевно, найголовніше у новому році - це зробити висновки. я вкотре переконуюся, що не потрібно стрибати вище голови, а обрати те, що маєш і берегти. я обираю свого Сашу. хочу, щоб 2017 був з ним. я не хочу гнатися за вигаданими речами, яких не досягти, не отримати і ніколи не бути щасливою, якщо і отримаєш.
я хочу берегти, цінувати, любити ще більше (якщо це можливо) і розвиватися, йти вгору, рости із ним.
хочу не накручувати, не ускладнювати, не страждати.
хочу ще більше подорослішати.
хочу розвивати свій блог про кіно. без систематичності не буде нічого.
хочу знайти роботу і викладатися максимально.
хочу завжди бути коло Саші.
хочу влаштувати йому найкраще д.н.
хочу успішно все здати із навчання.
хочу більше подорожувати.
хочу поїхати знову на море.
хочу вчитися кататися на лижах.
хочу прочитати багато книжок.
хочу бути більше з мамою.
хочу, щоб все було добре :) є відчуття, що 2017 буде класним, революційним для нас і на нас чекає чимало змін.

от і кінець
sssashkoy
усі підбивають підсумки, постять фотки подарунків і всякі новорічні штуки. без сумніву, Новий Рік - це найголовніше свято для всіх. але я якась порожня. або все відбулося занадто швидко, або я просто без настрою, але відчуття, якогось піднесення - нічого такого немає. спокій? інколи спокій. але цього свята зовсім не хочеться. або не хочеться його так, як є. кудись би втекти і заховатися від купи алкоголю і п2яних людей.
але я все-таки хотіла сказати, що 2016 був для мене дуже класним і сумно його відпускати. це був перший Новий Рік із Сашою.
але у 2017 будуть нові враження, більше щастя і нові можливості. хочеться обійняти всіх близьких людей о дванадцятій. а всім вам, мої друзі, добра і тепла, а головне віри! віри у себе, у своїх любимих і у краще майбутнє.
2016, я люблю тебе! 2017, я чекаю тебе!

мої грудневі
sssashkoy
і не знаю, з чого почати. напевно, почну із пріоритетів і цінностей. настає сесія і дуже багато траблів. але попри це все, ти розумієш, що все це дрібниці. ці галімі викладачі, які вважають, що сесія - найкращий період підзаробити. фу, аж огидно таке писати. як? не вкладається в голові. дехто вважає, що так світ побудований і нічого не змінити. але для мене це абсурд.
ці заліки, іспити, навчання. усі давлять: ходи на пари, пиши все добре, червоний диплом. для чого? це ще один парадокс. вчишся, а для чого? просто так. бо так треба. але скільки би ще проблем не було попереду. я навчилися не запарюватися.
ці постійні розчарування в людях. це вік такий. бачиш всіх такими, як вони є. сраними падлюками. і не сприймайте ці слова, ніби мене хтось образив. я дуже рада, що навчилася абстрагуватися і забивати.
я знаю, що треба робити. а це найголовніше. мені не страшно.
хочеться просто здати сесію. їхати додому потягом, який буде переповнений студіками, які поспішають додому на Новий Рік. слухати музику, дивитися якусь новорічну комедію. писати і писати багато. читати ще більше. кататися на санках. проводить час із класними людьми. побачити всіх, кого ще не бачила із літа. от ми і пережили ще один семестр, ще один рік минув. це вже наш другий Новий Рік із Сашою. і другий Новий Рік без Ані.
може, десь у всьому цьому хаосі варто триматися за свою справжність, за любов і заа весееелоощі. я дуже люблю свого Сашу за те, що ми може ловити язиками сніжинки і кидатися снігом. цієї свободи так не вистачає. я рада, що ми з Аньою тримаємося. я насправді дуже сумую.
тут у Львові на тебе можу дивно дивитися, коли ти на когось кричиш. йомайо. ця вся натягнутість стосунків так стомлює. ці маски, які носять люди. деякого із студентського життя хочеться забутих, а з деким хочеться далі жити в одній кімнаті.
отаке життя.

nothing is forever - except us
sssashkoy
я дівчина найкращого хлопця. я щаслива прокидатися і найперше - це дзвонити йому. я щаслива, коли він щасливий і сумна, коли він сумує. понад рік разом із Сашою, я переконалася, що найважливіше у стосунках - це розуміння і повага. але я знаю, це тільки гарні слова. мусить бути щось більше, і часом навіть одного кохання мало. ви маєте бути схожі і тоді розуміння та повага з'являються самі.
знаєте, я інколи боюся писати отакі тексти про нас і навіть викладати фотографії. але тепер зрозуміла, що дуже легко перекладати власні проблеми у стосунках на якісь-там забобони. тому, мені ще вистачає сміливості розповісти вам про нього.
я написала дуже багато текстів про нього і для нього, які тільки для мене. я насправді відчуваю щось таке, яке словами не описати, не пояснити. я кохаю його. щиро і по-справжньому. коли мені погано і коли добре, коли ми сваримося і коли у нас все класно. я пишаюся, що він мій хлопець. саме мій. і пишаюся, що я його дівчина.
Саша дуже вірний і він чесний зі мною. ми ділимося всім. і ми вважаємо, що ми вже сім'я, бо у світі один у одного є тільки ми. тому для мене він на першому місці. тому я не жалію за втраченим минулим чи ще щось таке.
і ще, у нас неймовірна близькість. її я теж не можу описати. просто у нас немає рамок чи обмежень. ми вільні у своїх стосунках. немає сумнівів щодо нас.
також нам важко один без одного. ми пара, але ще й крім того, колеги, партнери, команда і найкращі друзі.
ми даруємо один одному спокій і щастя. щастя, яке, як вважають, може тривати тільки у перші місяці зустрічань, коли закохані так би мовити "п'яні від любові". але ми й досі такі, інколи, як малі дітки, а часом дуже серйозні. ми досі у стані закоханості, але вже серйозно ставимося до своїх стосунків.
ще одна важлива сторона нашого союзу - це відмова від стереотипів. Саша не грубий чи пофігістичний зі мною, а відвертий і щирий, а я не думаю, що не можу перша дзвонити/писати/казати, що люблю і таке інше.
і відколи ми разом, я дуже подорослішала і порозумнішала. Саша багато чого навчив мене і багато чого пояснив. я мріяла про такі стосунки. але я не вірила, що десь може бути така близькість і таке кохання. для мене це була казка, але зараз я в таких стосунках.
я не думаю про інших, не мрію про "свободу", не хочу повернути минуле, не боюся, що він на все життя, я цього хочу! я не задивляюся на випадкових симпатичних хлопців на вулицях. не думаю, що варта більшого чи кращого. я поважаю свій вибір. і я зі всіх сил намагаюся, щоб наші стосунки ставали ще кращими. але попри всі забігання на перед, я просто насолоджуюся кожним днем із ним. я знаю, що ми є і мені цього достатньо.
а якщо не бути такою серйозною, то я обожнюю, як він мене обіймає, який він у мене сильний. як я себе безпечно з ним почуваю. наскільки я люблю його цілувати, тримати за руку, ловити його погляд на собі. просто люблю. моє сонечко.

roar
sssashkoy
настали ці моменти, коли я кожен день ходжу і думаю:"зачєм жить?". а ще така фігня, що всі здаються радісними і щасливими, здається, що у інших життя наповнене, цікаве, навіть шалене. а я...а я, здається, застрягла у постійній депресії. здається, все життя гавняна суцільна депресія. "почему вся моя жизнь это череда стопкадров разных сортов одного дерьма".

все не добре, все не те, все не так. і я не можу зрозуміти джерела своєї кризи. я дорослішаю? моє життя занадто прісне? гуртожиток? самотність? люди навколо? як писав один розумний чоловік, що коли пояснити джерела кризи, то так можна її полегшити. але я вже скільки часу б'юся головою об стіну і нічого не розумію. і ясна річ, мені самій все гівно розгрібати. втім, я шукаю допомоги. але від мене відвертаюся і говорять "відстань". тоді я ще більше не розумію, чи мені не можна допомогти...чи проблема в оточенні. я б хотіла знати більше. я б хотіла вилізти із цієї ями, що попахує звичайною інфантильністю.

і розумієте, я намагаюся. я намагаюся вставати раніше, займатися спортом, більше писати, більше читати, гуляти, говорити, вчитися, бути добрішою і навіть намагаюся креативити. я пишу собі завдання на завтра, які чесно виконую. я мрію, я щиро люблю і прошу вибачення, якщо щось не так. я вже навіть намагаюся себе більше розуміти. розуміти звідки у мене ті чи інші проблеми. я стараюся. але знаєте, часом ляпас настільки сильний, що я вкотре падаю і мені дуже-дуже важко підійматися. а ще я розгублена. а ще я відчуваю, як грубіє шкіра та байдужіє серце. мені скоро стане все одно. мій один викладач говорив, що з віком він сам помічає, як якісь речі стають вже не такими значними. і він каже, що ми не повинні паралізувати те всередині, що мало б ще бути живим.

а мені здається, що я вже зовсім зла, огидна, тупа сучка. я нестерпна. мені не вистачає частинку справжності і скаженості у житті. я мушу отримувати ту дозу звільнення і абсолютної свободи. для мене вона існує. я вже стомилася весь час бути скутою і боятися. це ясна річ, тільки моя провина, тому що я знову щось пропустила і недогледіла.

втім, знаєте, хороший текст той, який дає надію. і я дам собі надію і дам її вам, якщо ви почуваєтесь десь так само. завжди після найгалімішою, найважчої чорної смуги йде біла, так само як і після білої. все добре і все погане рано чи пізно закінчується. просто намагайтеся, як і я. я розумію, що дуже багато чинників у моєму житті погіршують його. а також я визнаю, що часом я занадто вразлива. і що я розлінилася. і ще одна порада, намагайтесь простіше до всього ставитися. намагайтесь кожну малесеньку справу у житті робити круто і у своєму стилі.

?

Log in